Завжди на межі, завжди якби...

zavzhdi-na-mezhi-zavzhdi-yakbi

«Життя — як светр. Інколи — саме таке, як потрібне, інколи великувате, інколи не того кольору, інколи незручне, інколи негарне... Та треба навчитися проживати свої власні життя»

Коли читаю нову книжку, завжди думаю над тим, як би відповіла на питання про що вона? Одним реченням. Так, ніби рекомендуючи для читання. Часто виходить, що ця відповідь — «Про життя». І це не тому, що хочеться відмахнутися, адже про кожну книжку так можна сказати. А тому, що в ній так багато всього вмістилося, що одним реченням не скажеш.

Любов і зрада. Коханка і дружина. Випадкові зустрічі й прощання. Родини, за класиком, кожна нещаслива по-своєму. Діти й старі. Покинуті й небажані. Смерті й розлучення. Все, як у житті.
Так я би сказала і про книгу Зої Казанжи «Якби я була...» (Зоя Казанжи «Якби я була...». — Львів: Видавництво старого лева, 2014. — 236 с.)

F7325B67-BDAC-4DC0-B062-74C053B5856A-290-0000002F3B1F20B6Зоя Казанжи закінчила Інститут журналістики Київського університету імені Шевченка, працювала кореспондентом, оглядачем, завідувала відділом у газетах Одещини. Була головним редактором тижневика «Слово». З 2002 року працює як медіаконсультант та медіатренер у програмах ОБСЄ. У 2014 працювала зам губернатора Одеської області. Активна громадська діячка, письменниця https://www.facebook.com/zoyakazanzhy

У підзаговоловку книги визначено її жанр — «Міськи історії у facebook-стилі». Саме так пишемо ми всі зараз пости у популярній соцмережі — коротко, по суті, відривчасто. Попри невеликий розмір історії Зої Казанжи ніяк не можна назвати беземоційними. Навпаки, вони емоційні гранично, це квінтесенція людських емоцій. Умовно вони поділені на десять розділів, життєво-тематично, за різними етапами земного людського шляху. А ще — дві історії — на початку і в кінці книги, що випадають з цієї логіки побудови. У першій — яка дала назву всієї книги — авторка приміряє на себе ролі, маски, задаючи тон і окреслюючи напрямок книги — різні історії таких різних на перший погляд людей. Остання історія пояснює те, що не вкладається в рамки логіки 🙂
Щодо емоційності, то це не провідна риса стилю авторки. Навпаки, її стиль скупий і не надто насичений художніми засобами. Втім вона, як вмілий маляр пензлем, робить словами ескіз, накреслює кілька мазків, великих, з розмахом, або багато дрібних, і все найважливіше ти бачиш між ними. Між рядками. Між словами. Між скупими мазками автора. Ти стаєш співучасником, співтворцем книги, вбачаючи себе в багатьох історіях, або приміряючи на себе ті пригоди, й нерідко радіючи: «Слава Богу, це трапилось не зі мною!»
Особиво щемним для мене виявився розділ шостий, де кожна історія — про складну дитячу долю. Про ненанароджених і таких бажаних діточок, про народжених і покинутих, про хворих і тих, хто випадає з формату... Я ніколи не розуміла, як можна народити і покинути. Завжди переймаюся, вчу, виховую, своїх і чужих, хоча насправді — чужих немає, поганих немає, всі гарні, всі свої... І тому ці історії читати було найскладніше.

Оригінальним є художнє оформлення книги —  графічні малюнки і 

OLYMPUS DIGITAL CAMERAнаписи «від руки». Назви — перше речення історії, як у віршах.

І звісно — меткі вирази й визначення, що варто розтягти на цитати (для того ж фейсбуку 🙂 )

В мою скарбницю я взяла визначення любові: «Любов — це коли тебе нема. Як дитяча гра у піжмурки. Здавалося, заплющиш очі — і тебе ніхто не знайде. Любов — це завжди заплющені очі». До речі, чимало історій саме про це — про те, що через заплющені очі, через власні образи і здогади герої так ніколи і не дізнаються про те, що кохана людина пішла з життя. Не забула. Не розлюбила. Не покинула. Її просто не стало на цьому світі. Раптово й несправедливо.

Історія з цією книгою — це ще й історія про дружбу. Так сталося, що на київській презентації книжки мене не було. Але ж є друзі! Тож я маю книжку із автографом і побажанням вміти чекати, адже все відбудеться вчасно!

Елена Данилина

Читатель, писатель, исследователь литературы и жизни.

Яндекс.Метрика