Книги з кавовим ароматом

Чи любите ви каву так, як люблю її я?

Моя самотня ранкова кава – це особистий  ритуал. А зварити каву на вогні у турці – то окрема поема цього ритуалу. Тут важлива кожна деталь, дрібниць не буває, — вода, сорт кави, кориця, сила вогню, помішування за годинниковою стрілкою і… настрій.

Коли ти тримаєш турку в руці, то не маєш права на помилку. Твердою рукою треба зняти її з вогню саме в ту мить, коли збурена вогнем кава кремовою піною ледь досягає мідного обідка, повторити це тричі, не втратити жодної краплі, почекати ще хвилину, поки бурхливі емоції вляжуться. Налити в улюблену чашку и додати до кавування щось незвичне – абрикос, персик, диню…і книжку! Яка ж кава без читання!

Ділюся з вами кількома книгами з кавовим ароматом.  Смачного!

Почнемо з тих, у назві яких вже присутній цей напій.

У центрі книги Лариси Денисенко «Кавовий присмак кориці» —  своєрідний любовний трикутник: Аліса, Лесь, його батько Олег. Лесь любить Алісу, Аліса любить його батька, батько любить…  Кава є однією з характеристик образу Олега, і є важливим елементом розвитку сюжету, адже саме за запахом фірмової батькової кави з корицею Лесь ідентифікує його присутність: «Ще в коридорі в ніс ударили приємні пахощі, знайомі мені з дитинства. Мелена кава з корицею. Згадуючи ту мить, я роблю висновок, що саме цей запах мене відразу заспокоїв, мій пульс вирівнявся, і я міг роздивитися її. Вона скидалась на сполохану птаху. Поєднання кави з корицею чомусь стало для мене доказом того, що вона пам’ятає часи нашого спілкування, перебування в моїй родинній оселі,  де завжди пахло батьковою кавою. Кавою з корицею…». Батько має особливий рецепт, який не вдається повторити синові: «Кухнею линуть пахощі кориці та кави. Я обожнюю цей запах, запах улюбленої батьківської кави. Батько одночасно меле кавові зерна та пластівці кориці, потім заварює. Більше ніхто не готує такої кави. Я спробував робити так само, але в мене не виходить. «У всьому важливі пропорції»,  — каже на це батько»

Кава постійно присутня як елемент розмови батька з сином, чого б вона не стосувалася.  Кава завжди супроводжує героя, підкреслюючи його  винятковість , неординарність, загадковість.

Кава відіграла роль і у зближенні Олега з жінками: «У нього було затишно. Я відчула знайомий, наче з дитинства, запах: кава з корицею або кориця з кавою? ...» ; «Він пахне кавою з корицею, спочатку терпкий, нав’язливий та солодкуватий, аж потім легкий і гіркуватий запах. Хотілося звитися кішкою в його ліжку і заснути біля нього назавжди».

Лари́са Володи́мирівна Денисе́нко (нар. 17 червня 1973, Київ) — українська письменниця, адвокат, правозахисник, телеведуча.

 

 

 

У книзі Йоанни Яґелло «Кава з кардамоном» ароматний напій  хоча й винесений у заголовок, але не виконує якоїсь сюжето- або образо твірної функції. Вона виступає з’єднуючим елементом двох закоханих (Адріана і Лінки), є передвісником кохання, символом його зародження.

Напій або його приготування супроводжують двох закоханих підлітків. У кав'ярні вони вперше посмакували цей напій, обравши серед багатьох інших:

Йоанна Яґелло (польською Joanna Jagiełło, у дівоцтві Рошковська, нар. 1974, Варшава — польська письменниця та журналістка, авторка творів для дітей та молоді

“Кава пахла солодко й водночас різкувато. Лінка відчула на язиці смак меду й ще чогось. Якихось невідомих прянощів.

— Що це таке? Не кориця, щось інше.    — Кардамон. І певне ще якісь інші прянощі.

— Як зветься ця кава?  Адріан зазирнув у меню.  -    “Медова пристрасть”.

Кава стає символом уваги до смаків і демонстрацією відношення героя:  “Лінка зробила ковток. Відчула гіркуватий присмак, пом’якшений чимось солодким. Під оксамитовим, ледь медовим відтінком крилося іще щось, наче відкривалося якесь друге дно.

— Кава з кардамоном.

— Смакує?

— Звісно. Сам приготував?

— Ні, гномики начарували. Мені здалося, що тобі вона сподобалася тоді в “Оксамиті”.

— Чудова. Навіть краща, ніж тоді.”

Так складна й заплутана історія головноі героіні Лінки набуває смаку й аромату. «Смакові» зачепки для читацькоі авдиторіі використовує авторка й у продовженні історіі Лінки – книгах «Шоколад із чілі» і «Тірамісу з полуницями».

Далі йдуть книги без згадування кави в назві, але від того не менш цікаві й ароматні.

Головний герой книги Лариси Денисенко «Сарабанда банди Сари» – Павло закоханий у Сару Полонську. За її відсутності проходить випробування її родичами. Кава для Павла — символ усталеності життя, традиція:

  «Коли я вранці дивлюсь на свою кавоварку, мені здається, що я – нафтовий магнат. Ось воно – моє чорне золото, спочатку повільно, а потім дуже швидко наповнює скляний жбанчик. Цікаво, новоспечені нафтові магнати куштують свою нафту? Чи смакує вона їм, якщо зважити на її вартість? Мені – смакує.

Я щоранку роблю саме так. Спочатку вдихаю кавовий аромат, потім роблю перший ковток і ставлю філіжанку на стіл. Трохи відчиняю величезне, від підлоги до стелі вікно, запалюю цигарку, а тоді повертаюся до кави. Вона вже не така гаряча. І тільки потім можу зробити собі кілька канапок. Коли мій день починається інакше, це означає тільки одне: в мене серьйозні життєві зміни або проблеми»

Відсутність чи присутність кави у його житті, кількість і якість зерен і напою, кількість випитоі рідини – все це вказує на зміни емоційного стану героя і його життя.

Якщо раніше було так:  «зараз я закінчив свій звичайний довгий  сніданок у п’ять філіжанок кави….», то після від’ізду коханоі і з приіздом іі родичів стало інакше: «…я думав про те, як змінилося моє життя. Принаймні, мій млосно-кавовий ранок…». Зміна ритуалу підкреслює нервовий стан героя:   «Я не помітив, як видудлив каву. Зашвидко. Налив ще. Дуже кортіло випити».

Зміни у ставленні героя до кави свідчать про зміни його життя. Якщо раніше цей напій був символом самотності, Павло нікому не довіряв його приготування, то в кінці історіі кава стає символом примирення:  «І варто сказати, кава в нього (Еміля Полонського) вийшла непогана».

 

Автобіографічне оповідання Павла Загребельного «Тризе» розповідає про подорож трьох письменників до Ялти: “Ми – це Василь, Микола і я, давні друзі, поєднані спільною долею, війною, літературою і Києвом».

Загребе́льний Павло́ Архи́пович (1924—2009)  — український письменник, Герой України, лауреат Шевченківської премії,  автор романів «Диво», «Я, Богдан», «Роксолана», «Брухт», «Тисячолітній Миколай» та багатьох інших.

 

 

 

Дія відбувається в радянські часи, тому письменники зазнали труднощів через те, що купили четверте місце в купе, а людини на нього немає. Вони вирішили вигадати загадкового товариша Тризе.: “Ця жінка не дасть нам спокою. Давайте щось вигадаємо, щоб вона заспокоїлася. Скажемо їй, що з нами їде…Ну, от  для прикладу… У всіх нас прізвища починаються на “З”. Нас троє. Давайте четвертого так і назвемо: Три Зе. Товариш Тризе. З нами їде товариш Тризе. Де він? Десь ходить по вагонах, бо в нього особлива місія. Може, він з якихось контрольних органів чи там звідки”.

Кава є однією з характеристик василя Земляка. Н-д: “Розчинна кава веде до розчинних думок. Я визнаю тільки зернята! Вони іноді такі тверді, що не бере їх ніякий млинок, тому я надаю перевагу мідній ступці. Ті перші три араби, які привезли каву з Аравії до Стамбула, не знали ще млинка, а тільки мідну ступку” або “Ви знаєте, що таке справжня кава? Я вам скажу, що коли навіть умру,  то бодай раз на п’ять років виходитиму з могили, щоб попитти каву, а тоді знов вертатимусь туди, звідки немає вороття” .

Автор розповідає історію про шлях потрапляння кави до Стамбулу. Навряд чи вона історично достовірна, але в неї інша мета – продемонструвати начальникові поїзда серйозність справи й, водночас, є автобіографічною характеристикою самого автора: “…це було в часи Сулеймана Пишного, мусульманські священослужителі й чути не хотіли про якийсь там баламутний напій, але на захист сирійців, які привезли до Стамбула каву, стала улюблена  султанова жона Роксолана, до речі, наша землячка з Прикарпаття, — ось так і пішла по Європі кава”.

Кава в оповіданні – символ таємничості, загадковості, бо характеризує вигаданого письменниками Тризе: “…чоловік достоту вільний і незалежний. А також любить пити каву з оцього череп’яного кухлика”, “…хіба неодмінно треба бачити щось для того, щоб воно було на світі?” ;  “…в таємницях завжди високе хвилювання і навіть поезія” с.57

Також кава є символом обраності, належності до якоїсь вищої суспільної сходинки. Земляк узяв із собо в дорогу не лише каву й кухлі, а й плитку, й мідну ступку: “…письменник має чимось відрізнятись від усіх людей. Ось у поїзді всі їдуть без ступок, а я зі ступкою”. На заперечення автора про необов’язковість мати писменникові ступку Земляк дотепно відповідає: “Ніхто не знає, де тепер письменники і чи вони десь є, зрештою. Це найбільша таємниця“. Також таємницею є кава, ритуал іі приготування, і творчість.

Без кави не відбувається жодна філософська бесіда: “...наші предки були мудрі люди, вони розуміли, що найбільше слід берегти дітей і знання“, “а хто достоту знає, що людині треба, а чого не треба?” і взагалі життя без кави – нудне й прісне". Хіба можна не погодитися в цьому з класиком?

В уяві багатьох українців між кавою і Львовом стоїть знак рівняння. Не уникнув цього і Артем Чех у книзі  «Цього ви не знайдете в Яндексі».

Арте́м Чех (справжнє ім'я — Артем Олександрович Чередник, нар. 13 червня 1985, Черкаси)  — український письменник,  автор книг «Цього ви не знайдете в Яндексі», «Doc 1», «Точка нуль»

 

 Текст молодого сучасного автора багато в чому є не лише особистою автобіографією, а й є автобіографією покоління. Артем Чех належить до покоління двотисячників. Літературний період 2000—2010 в цілому характеризується певною еклектичністю, в ньому не можна виділити якогось одного об’єднуючого чи домінуючого чинника. В цей час працюють як письменникі попередніх поколінь,  так і молоді автори, що тільки входять в літературний процес. Головний заклик двотисячників: “Гра у гру”. Такою грою в автобіографічний текст є і книга Артема Чеха. Грою, в якій неодмінно присутні такі традиційні елементи, як кава у Львові: “Нас певною мірою зблизиди творчі маніпуляції, які кожен вибудовував по периметру своєї діяльності. Вона – як режиссер, я – як письменник. Але ідея та зміст були одні й ті самі. Сценарій. Блукаючи Львовом, ми забрели до одної кав'ярні на Театральній, де дві жінки, що неабияк були схожі на сестер, можливо, вони ними і були, наче ті ворожки готували чарівну каву й відпускали кавові зерна. То був справжній кавовий театр, уміло розіграний двома паннами”

Основна частина повісті Оксани Забужко «Інопланетянка»  -  діалог між Радою і Посланцем, чи реальний, чи уявний. І остаточно вирішите це питання допомагає  кава – як елемент реальності подій, як якір для свідомості – все це реально, насправді, не в схибнутій уяві жінки, що здичавіла від самотності.

Окса́на Стефа́нівна Забу́жко (нар. 19 вересня 1960, Луцьк)  —  українська письменниця, поетеса, есеїстка, авторка романів «Польові дослідження з українського сексу», «Музей покинутих секретів»

 

У притаманній постмодерністам манері авторка заперчує звичний погляд на каву яу елемент комфортного дружнього спілкування: Рада “Глипнула на Посланця: той спокійно допивав каву маленькими ковтками. Правда. Без жодних ознак отої нетривкої розслабленої комфортности, яка товаришить кавуванню: це було саме лиш суте пиття, анатомічний акт ковтання”. Залишається лише нервове збудження, що надає присутній у каві кофеїн. Суцільна анатомія й фізіологія, нічого більшого: “Треба, подумала Рада, піти вдягнути светра – кавове збудження вичахло, і, мерзлякувато натягуючи на зап’ястя рукави блузки, вона побачила, що шкіра на передпліччях узялася сиротами”.

Обирайте собі кавову книгу до смаку, заварюте улюблений напій і насолоджуйтесь!